«РІЗНИЦЯ»
…….але комета пролетіла, коли в дитинстві, за
проханням батьків, повз під столом.
А далі
вже не було… Знаєш, непотрібні кроки, коли міряєш калюжі, а глибокі води
залишаєш сестрі, що пише етюди в червоній сукні. В тих романах
буває по-іншому, поклавши на полицю клясер лишається вихвалятись колекцією
лиць. От Світла Жюлі, досі не забуває стукіт барабанів, що є ритмом нерву, бо
відправляла сигнали на все тіло, а той
дивний японський музичний інструмент, що схожий на сопілку, заспокоював
відразу, й образи в молитовнику, й
образи в блокноті. Хочу виправити дурниці, кожного дня дивлюсь на тінь від
гілок того дерева, що був їством й ці візерунки Роршаха кохають емоції й живуть ними, да і байдуже, що на
гойдалці постійно нудить, а абат Ерер та брат Медарт спростовували «широко закриті очі», засуджували слова пояснень в темній кімнаті за сльози що
стікали на плече. Перегорнув, зав’язавши лясе волоссям. Біля келії смердить
мегаполісом, а солов’ї співають про
тривоги, як переоповідки байки про втрачені можливості зі поглядом дорослого
дитяти, де малий карапуз робив з дівчатами аб’юз.
Все почалось би з ліні,
якщо її не підсумовували втратою, але
нічого немає гіршого, ніж мовчанка зі страхом промовити бажанні солодкі та
гіркі з прокуреності або повного роту слини слова. Мовчав роками, щоб ледь
ненароком не зіпсувати згадки. Тут розпач різний й тінню, котра віддаляється від швидкого
світла та плач за слабкістю близького. Так, можна пояснити як будувати будинок
з ліній, переконуючи, що недописаний роман вартий багаття - за щирість - плачу щастям. Вертер з Дюруа згадали,
коли випивка в стакані поміряє всі наші грані, але випивали з них, щоб поновити
водний варіант організму. А, орган піднімав не одну, для кожної, що плавала в
танцях і в подихах. Розмови лукаві, мали для них надію, обмін відбувався, коли
лилось та текло, а тепло було пеклом, що стікало й мило цілувалось в смаженій
картоплі, хтось топив сльози там, а ми слідкували, щоб не мерзнути й повністю
не подохнути. Так провів себе в проблемах, й так провів всіх в пробах.
Вдивляючись в річки й струмки та тримав
за смарагди бруд, коли очерет різав ноги називай це лицемірством, початком води
навіяних потреб, психоаналізом недописаного роману.
Це
безсоння вбиває всі ресурси організму, цей постійний сплеск емоцій та порожнечі
знаходив глибокі, досі не помітні муки сумління, прокручування та переповідання
одних й тих же історій, наче хочеш виправити сказане, скоєне або написане в
пам’яті – мастурбування мозку. Хочеш згадати як провів та на що втрачав роки
життя, але згадуєш від сили дві, три історії, котрі навіть не ватро розповідати
в закритому клубі людей, що хоч на частинку можеш довіритись. Настільки вмієш
обманювати людей та втиратись до них в довіру, що не згадаєш правду, бо так же
професійною, обачливістю вмієш обманювати власну пам’ять, шкода, що
підсвідомість лиш нагадує ницість душі, серця. Болить сильно, що не поміщаєш,
де починаються вказівки долі й коли поволі спускаєш все насамотік. Минуле не відпускає,
пошуки терапії постійно закінчувались одним й тим же, самовихвалянням,
нарцисизмом, самообманом, алкоголізмом.
… З Колфілдом видавав старе за нове, удавав спокій, коли
холодне море обливало голову, тоді розум дотирав думки померлих друзів. Кожну
ніч тремтіли зуби, обіймав плечі і плакав, так здавалось смерть забирає душу.
Бувало, тінь обіймала і помирав, коли сил не вистачало і сон забирав
останні сили. Вранці тремтів не менше, здавалось що страхи оточили всього, бо
вони знали мене більше, ніж я. Кожний день шукав коріння своє, руки німіли і
гнилість землі труїла сильніше. Потім, коли сили не вистачало відкрити хоч одну
сторінку та запитати поради, коли дихати не зміг почав їсти коріння і сила з
кожним днем збільшувалась, але і розділяла все що колись так старанно зберігав.
З часом став жаліти тінь, адже вона знала мене всього, наші розмови тривали,
навіть коли дули сильні вітри, гілля
тягнулись до землі, а рештки коріння ледь стримували від смерті. Але й те
швидко закінчилось. Ангели в білому злетілись, щоб втримати серце, вже не дихав
не вистачало кисню, двічі боролись вони з вітрами. Не було що їсти, почав
жадібно жувати гілля, щоб врятуватись. Рештки коріння пов’язало тіло…
Несвідомість, ангели почали рубати під корінь, намагаючись врятувати ціною мого
колишнього їства. Падаю, простягаю
долоні – піднятись не сила, прошу повернення, хочу встати, хочу знову підняти
гілки до гори. Немає вже чому піднятись, чую пустку, але більше не тривожну.
Спокій, як довго чекав! Цілий паросток знову увіткнули в здорову землю, поливши
молитвами воно проросло. Порубавши решки старого дерева, розвів вогонь, нарешті
стало тепло…
А знаєш, коли люди
хочуть спльовувати біль, обіцяти і знову
пробачати, жити в шаленій кількості випитого
й блювати молекулами минулого, жерти кролика за столом й вдавати, що
свічка є рішенням проблем та пити за життя
закінчених світів настроєм й спати в трьох. На початку павук плів зі слини сітку, за слова, що
полонили душі в клітках холодного кахелю, де по обідку стікало. Там же, риболовля вийшла вдала, відразу не
давала і наразі видала себе правдою за використану вже жовану рибу за столом
богеми. Я тілом писав стримані поеми й курив до обіду, вірив у свою картину
та малював чужими фарбами власні
образи. Де стають не потрібністю сніданки, очі б'ють
курячі яйця в омлет. В кількості сміття
міряв дні, вбивав живіт, а викидати час смів тільки
вечорами, печінка гірчила в чашці ранків
та мораль межувала з грою в оральність. Замовчувати не потрібно, ми
передавали гроші в пустому трамваї й отримали сповна за правду. Реальність гидка не від брехні, а психічнохворого що
смердячого сечею він же винний за мої смаки та відпускання проблем. Гуркітлива дорога до річки розв'язала язик,
що потяги не такі вже погані, а я можу кохати двох. В грудях були нерви, а
тремтіння ніг стримувало страх. Щоб знайти світло та спокій тер лампи
брудними пальцями, вони ж винні за ту невинність, запальничка гріла солені
сльози всі тисячі ночей, що були не зі
мною в хронології моїх закоханих очей. Не хвилюйся, витримав і ці емоції. Вони
й так мертві ,бо доречно застрелити
собаку та закопати в жасмині та повиганяти віником всіх не проханих гостей з їх
нахабним бажання кинути в очі ще сто різних поглядів. Хотів би
канути в них, але червоні канати
стягнуті вузлом дружби. Навіть в цих обставинах, хотів лиш переписувати сказане
в дворічній мовчанці всіх аркушів.
Найкращий
співрозмовник лиш той, що є в моїй голові, які схеми навчився будувати від жалю
до себе, що можна вдати за скаліченість душі, до зацікавленості іншими, як
пошук слабкостей інших, щоб надавити й використати. Навчившись махлювати, можна
показово скинути всі козирі й конролювати як користуються інші, так можна
знайти будь-які ніші до кожного. А потім муки сумління, котрі зібрались зі
лініями на стінах нічного, рідше сонячного світла. Розуміння що я такий як всі
інші ранить, руйнує всі ланцюги комунікації, реалізації. Хтось би порадив бути
собою, але це і є моя «Я». Немає чого гіршого, ніж подавлювати злість, або
направляти сексуальний потяг до колишніх думок, коли лежиш з тою, котру бажаєш.
Так платив за болі й приховані долоні, що
пробігами поруч пошарпаних стін, заплачені дріб'язком, адже вибили з колії. У
молитовнику, що подарувала рідна, тримаю одну оповідку, яку перечитую постійно,
коли не сила утриматись або знесилений як правильно в дрібницях, відпустивши
проблеми на потік. Твої римовані слова вкарбувались, не було й дня, котрі не
пам'ятали тебе. Кожного року перечитував Фауста, лиш цього був винятком, адже
отримав повідомлення, як мить що зіпсувала
спроби бути щасливим підписаним на інстаграм. Розумієш, такий-собі
гламур й дискурс. Мрію, що ми знову
тримаємось за поручні й нехай бентежать наші слова. І як би не було соромливо,
й будемо співати, й неквапливо писати власний роман, щоб заклякли бубніння біля
плеча та розбились всі склянки, я не буду
тягнути руками клямку не тих дверей, а ти будеш по праву моя поруч.
Хочеться запалюватись та гріти її Всесвіт…..,
Комментарии
Отправить комментарий