ЗМІСТ ТЕАТРУ ЯК БОРДЕЛЮ ПОЧУТТІВ

       I.            «Я ОПІУМ»

     II.            «ЛОЖКА НАГРІТА»

  III.            «УКОЛ ТА ЕКСТАЗ»

  IV.            «ЛОМКА, А ГЛЯДАЧІ  ЗАЛЕЖНІ»

    V.            « ВИКОРИСТАНИЙ ШПРИЦ»

Присвячується:

Платоничу та Каті до берега Одеси-мамки

                                        «Я ОПІУМ»

    Тож, шановні читачі, від заголовків видно що  це не буде чергове нудне та скачане індивідуальне завдання з української літератури, Ви, шановні, будите глядачами, нехай наявна робота буде для Вас відвертістю, а саме «золоті двері» до театральної підсвідомості акторів та драматургів. Тут не буде банальностей «театр починається з вішака» або інші приклади які тільки сміють паплюжити театральне мистецтво, що від нудних слів псевдо-критиків відвертає, як від розлюбленої коханої. Ми разом побуваємо за кулісами, на сцені, в гримерні та в глядацькому залі займайте місця за наявності допуску або квитків. Уява Ваша нехай буде ясною пектораллю на стрункій шиї примадонни, а цікавість до мистецтва більша, ніж до її спідниці. Ця робота -  суміш вдячного земляка до Івана Карпенка-Карого та  критики на документально-художнє видання «Театр як Доля» про Івана Тобілевича( Карпенка-Карого), ( авт. Софія Русова, Сергій Єфремов та інші)  із серії книг «Єлисаветградське коло» за загальною редакцією Олександра Чуднова.

    «Золота брама» відчиняється не для всіх. Ти не зайдеш в «храм маски» будучи пересічним, який мимохідь захотів споглянути та підучи геть навіть не озирнутись на «помостки» декорацій, а скільки овацій було там. Ти стоїш та мовчиш, дивишся на стелю, наче храм Божества. Дзеркала та  прекрасні німфи спокушують оголеним тілом. Їхні витонченні монументальні обеліски та списки охорони на вході. Ніхто не спішить і ти відкриваєш лібрето майбутньої вистави, а хто знав, що  зараз буде бурлеск та травестія, героя який не знає, що хоче від життя «Мартин Боруля» чи «Беруля» чи хто-знає як насправді. А що хоче від вистави глядач? Того слова яке починає набридати ще на першому курсі факультету журналістики, адже кому не лінь починає його згадувати в кожній роботі, катарсис – забуваючи його первинне значення, на друге значення  байдуже не паплюжу. Ми надихаємось завдяки кожному поруху, тільки людина з величезною егідою кохання зможе, дійсно стискатись душею в екстазі з актором. Наші душі в театрі сношають, надаючи нові почуття, відкривають природні людські інстинкти. Костюмер зшив чудову сукню для примадонни, сьогодні її остання роль. Ступає, не молода та хоча струнка ніжна на сцену, а йдучи вона знаходь дерев’яну щіпочку: « На щастя!!!» - радісно говорить. Дивиться на аншлаг в глядацькому залі, а на балконі сидить кавалер зі своєю голубкою. Згадує молодість, вона віддала ця глядачів  життя. Гра починається…. І  вона подумки зупиняється від роздумів, вона  споглянула в свої очі від відблиску підвісок леді в залі. Майстриня, акр за актом : «Яка акторка!!!» - в спокушені та захоплені. Це ті, що її підтримували, «Це ті, завдяки я тут» - шепоче вона. Фінальна завіса скоро, мить зупинись, але від цього її серце шалено скаженіє ось-ось  вистрибне, фатум Шекспіра. Останнє соло. Сльози вдячності та овації, шум в голові, джмелі гудуть.   Слайди, декорації, овації, відблиски, сльози, акти - це її життя. Воно минуло, зараз вона тут і десь. Невідомість, а натомість… Зал викрикує: «Браво, біс, браво, біс». Тільки від одної думки, що вона не зможе грати… Ноги в неї стримує невідома сила, туга. Вона впала. «Померти? Актор помирає, коли не виходить на сцену». «І хто мене згадає? Глядачі? А чи я житиму в пам’яті? Моє ім’я -  Марія Садовська-Барілотті. Я сестра того самого Тобілевича»

   Ось так, шановний читач, ти зможеш не зрозуміти, як мліти в театрі, а квіти кумира з яким ваші серця б’ються в унісон. Ми хочемо дивиться, лишень тому, що наше життя переплітається з автором, що написав. Ототожнюємо себе і актора наші почуття будуть жити окремим життям від нас. Вони в нашій душі, вони це ми, не вони в нас, а в них ми... Зал притих. Я тут. Останнє слово, а її минуле слово, відлуння, ехо в саме серце і його крапля тягне нас в корінь до основи, знову… Зрозумій, щоб відчути  театр, потрібно бути там. Я сам займався коханням з почуттями актора.  Пишу не вигадку, а пережиті відчуття, чи почуття. До когось, чи для когось. Це не пусті слова, це спокуса, Едем – тільки не вистачає принести я Вам благ. Спробуй і не відпустить, опій, травка, кохана жінка. Назви це рекламою, хворобою. Невірні скажуть, що там такого театр, як театр. Не має бариги, щоб дав скуштувати опіум. Критика чогось або когось це іноді презентація. Я закликаю піддти людину в театр. В наступному розділі розповім про що писала сучасники Івана Карпенка-Карого. Але там Ви побачите такий же самий опис театру та всього що з ним пов’язано.

  

                                «ЛОЖКА НАГРІТА»

    Продовжується чергова доза опіому. Життя його було театром, доля – сцена, а думки -- геніальні п’єси. Людина, що жила  мистецтвом гри на сцені, він купався в оплесках глядачів та омивався своїм майстерним талантом в річці Інгулець. Давав надію сучасникам та наступним поколінням на продовження українського драматичного театру. Він є Іван Карпенко-Карий. Його ім’я асоціюється з театром: актор та драматург, корифей, геній що не можливий у порівнянні з Шекспіром. Про нього писали, наразі пишуть та продовжуватимуть, адже він вічний митець. Для творчої людини, найстрашніше немічна старість й мовчанка поколінь. Я про нього говорю наразі – він поруч. Його вистави дивляться, а значить – він продовжує грати на сцені в підсвідомості акторів. Не хочеться описувати нудними ідіомами професорів. Котрі тільки й можуть нудити людей. Театр – жива істота. В документально-художньому виданні «Театр як Доля» зібрано: щоденник  Сергія Єфремова котрий будучи студентом відвідував вистави за участю Карпенка-Карого. Як він грав, може тільки написати його сучасник. Можу з певно сказати, що початок книги це «живий Карий» . Загалом це збірник спогадів та нудних наукових визначень на значення іншого. Воно відвертає читача від театру як мистецтва, адже наразі потрібно закохати людину в театр. Хоча, жанрові повністю відповідає. Мене дивує, що Сергій Єфремов будучи студентом мав змогу ходити до театру. Згадую матінку місто Одесу та одну знайому, котра мені говорила, що поки ціна на квиток в театр чи кіно буде дорощьою за пляшку пива, наша нація буде продовжувати пити. Я у перше в житті відвідав оперету. Хоча до знайомства з нею, мав не одну змову відвідувати в осини в області( Кіровоград). 

    Отже, я студент наразі живу тривалий час в місті Лева і не відвідав жодну виставу. Від цього мені соромно, адже гроші знаходились для шкідливокорисного допінгу свідомості, а на підсвідомості ломка жаги театру. Пообіцявши моїй совісті в подобі коханої та такої бажаної дівчини, що ми обов’язково підемо. Ми підемо – обіцянка, знай, що ми підемо! Про театр пишуть як про музей -  це жива істота, професора. Розділивши ідіоми театру на «Землю» та «Зорі», тобто реальність та абстрактність, хто читав «Ідіоми життя журналіста» мого авторства зрозуміє поділ, що поняття стали визначеннями, ми знаємо визначення, а забули поняття, бо і значення стали визначатись. В даному контексті значить, що ми говоримо про театр як сухе і нікому не потрібне та забуте визначення, так саме «визначення», а спробуйте не визначатись на визначення, а дати собі поняття «Що таке театр?» І Івана Тобілевич не дарма прожив  і пам’ять є, і життя, і про життя. Наступний розділ буде присвячений драматургії, тобто написанні п’єс.

 

                                «УКОЛ ТА ЕКСТАЗ»

      «Я не вигадую, мене оточує вдосталь людей з котрих «списую» образи, мене очують люди до котрих прислухаюсь. Все моє оточення допомагає писати. Немає не цікавий людей, буває неуважний слухач. Всі слова, навіть не потрібні, складаються в одну окрему думку, думки у висновки, а висновки – «мистецтво слова». Я не «підбираю» метафори чи інші художні конструкції, хоча мені певні особи говорили про «підбирання» в написанні, в моїх текстах Вас не має, про Вас мовчу. Когось не навчу, а початок дав Всевишній. Я не почну писати не склавши «до купи» всі образи, не пишу, коли не знаю про що буду писати. Назву кожного героя, складу композицію,  зображу сюжет. Але все починається з головної думки «Навіщо я пишу? Про що я пишу?». А відповідь буде в готовій п’єсі. Я починаю писати, коли бачу «картинку», коли уявно бачу як грають мою п’єсу. Я не пишу, а починаю літати за межами своєї реальності. Далеко літаю на Землі. Не відчуваю нічого, тільки хвилювання та напруження. Я в астралі. Не тут, а там. Реальна абстракція по житті, авторства,  пише чи літає, моя свідомість? Хто про це знає? Про укол опіому в душу читача. Та паритетний екстаз читача або глядача та автора. А хто згадає мене, моє ім’я Іван Тобілевич за псевдонімом Карпенко-Карий?!»

     Від вже готового написаного драматург чи поет та загалом творча особистість отримує незабутнє почуття довершеності, а значущість буде, коли його матеріал оцінить читач або глядач. Так званий «творчий паліндром», коли митець говорить сьогодні, що його п’єса геніальна, а вже завтра він сумнівається, бо ж післязавтра навіть не згадає, адже це зветься «немає вершини, до досконалості. «Коло замикається і Вас відпускає екстаз. Симптоми для кожного різні, то запізніла реакція, а то ще гірше пригніченість. Ми «входимо» в реальність, що  «з’їдає» кожне слово в невагомість. Люди поруч, в натомість просимо поміч. Реальність не така яка малюється піддопінгом. Тут реальний світ котрий не визнає автора, проблема за проблемою і все починається дилемою. А читачі, глядачі вони плутають  кайф творчості за кайфом не доречності та незавершеності. Митець цілком в реальності і тут лякається… Коло замикається, а розділ підходить на помости театру до самого обриву серця».

                   

                       «ЛОМКА, А ГДЯДАЧІ ЗАЛЕЖНІ»

   Розділ присвячений глядачеві відвідавши одного разу поклін вдячності драматургу. Я в першому розділі  почав описувати відчуття глядача, хоча банально словами не описати та для тих хто втрачає можливості. А щоб знати, що словами не описуване, потрібно спробувати доторкнутись очима до написаного драматургом. Одного разу спробуєш, а подалі не відмовишся, а надалі ти залежний.  Наркотично залежна людина шукає місце де оп’яніти, темні та брудні стіни занедбаних будинків, підвали які повільною швидкістю ведуть на дно. А глядач, естет, хоча також залежний, він належить театрові, а драматург залежний авдиторії. Люди наплутали правильність задоволення « Агов, не спати людино!!!» - іноді хочеться вигукнути, адже плутаємось у поняттях та визначеннях не на своїх місцях слова. Шановна колежанко, з міста на березі моря, твоя правда зараз ніхто не хоче йти до театру, адже пивка, горічки, а далі, для кожного свої бали. Мені прикро, коли пишу в «омуті» свідомості для несвідомих.   Я втомився писати та описувати абстрактність реальними друкованими словами для пропащього та втомленого від ліні покоління. Нехай ці зрозумілі слова будуть відвертістю як митцю і глядачу. Думкою про те втрачене та небачене, а мною зазначене.

  Я намагався, щоб після прочитаного матеріалу у Вас залишилось бажання сходити на виставу, або морфій, запальничка, ложка, задоволення.  Можна написати сотню сторінок, а можливо два рядки «Про  Бурбонів».   А чи на те це( (чи2)татимете)? Живи Карий.

                                  « ВИКОРИСТАНИЙ ШПРИЦ»

1.     Документально-художнє видання «Театр як Доля» Авт., Софія Рудковська, Сергій Єфремов та інші, серія книг «Єлисаветградське кого» за редакцією Олександра Чуднова.

2.     «Ідіоми життя журналіста» матеріал підготовки студента ЛНУ ім. Івана Франка, факультету журналістики Гекала Володимира.