Філософія філофобії  

Для Дами з Роттердаму

   Нами з дитинства маніпулювали, наполягаючи, що люди ілюмінати ілюзорного простору з хроніки слайдів в зірницях, дурні та приймачі псевдо реальної уяви клоунів. Весь час ніколи не робив завчасно. Запізно запевняти свій глузд, я згадав початок. Рейхенбах прірви крізь простір та час. Те що про теорію інформацію в моїй реальній абстракції та протекції пристрасті. Час став частинкою…Стоп. Не варто згадувати згадки про реальну фатальну примару.

  Так і лишилась мрією,  мені не вдалось зупинити раньозапізнілі дні в аморфному ефірі мрій на Землі… Мабуть більше не дізнаюсь тепла витонченості та краси вічності, тільки картинки в голові. Так і не встиг насолодитись фатальним поглядом на полотні дами з Роттердаму, запевняли, що це Вавилон з Вени, ніжножорстока та комічна кисть майстра написана різними тінями. Рука торкається її полотна і тут я знизу, потяг до жінки, їду в потягу до міста Лева. Захоплення стало зупинкою запізнілого збочення, а шкідлива звичка змусила до забаганки змагань.

   Відкриваю пачку, я знову на початку та спочатку, сірник підпалив дві різні версії одного майстра. Попіл на підвіконні, а з балкону упала зірка.

Апофегма

   Сиплю повільно  в турку. Її  гола натура спокушає  істеричні агонії  моїх архетипів - симфонічних метаморфоз. По-натурі, ця тур-ненька  спокуслива, кипить, бадьорить та не дає, заснути. Смердить гіркотою, коли відпиваєш із запліснявілого горнята, каплі оченят скочуються по-краю вінця ангела.

 Ти спробувала турецькою – тільки шум у воді. Вичерпала терпкість, бо леді не піддається баристі. Вбивця мого серця, ти  славишся в  місті Лева і не тільки.

  Це не підвладне часу, бо після бадьорості виникає – втома. Пліснява горнятка вже не величність, а привід немитої сварки, німб – стає вигадкою. Розмішана в горнятку солодким, гіркота зіпсована, справжня тільки якщо заварна. Їй  не хочеться вкотре  бути упалою зіркою з балкону, зів’ялим  три-ядним  кольором  розлуки…

Апофегма 2

 Пролог став як епілог. Чайник закипів розливши чорнило. Ця зірка знову падає… «Я втомлена умиватись соленими каплями. Ледве дихаю» - слова моєї музики. ЇЇ  гіркота зникла, а він  звісно звик,  виявилось, що вишуканий вистояний смак  не справжній. Починай читати на початку , а вона нехай спочиває, а чи знає?

   Так, точно….в його філіжанці  знову «чер-вона» точка «чиркає». А між вогнем впалим,  змінює на папір та чорнило. Воно нікого не зрадило. Дві оди радості і тій і іншій. Музи не для.. бля. Тільки на папері може відпустити, тільки після вогню можливо звільнитись.  

Для леді з Вени

  Ці червоні рядки ледве «натягнуті», всі потрібно брати, в «лапки» та згадати рядки, твої, котрі римувались.  Як би ти була жінкою з тобою можна було б кохатись. Ти релігія – в це не можливо повірити. Ти та, з котрою хочуть всі,  дружити. Чоловіки ладні за тобою мліти. Ти вся світова музика, ні ти філософія музи. Ти хворі зуби, ні ти соло дощів та старі папери, що випадають із шухляди.

   І щоб не писав та говорив, буде банальністю, ти вища міра написаного, як пафосна іронія, фабула комічного. Обожнюю слово «откровение», бо у крові відвертість, люблю «искреность» - щира дурість. Але ж це просто слова, котрі за словами твоїми нічого не варті. Тож, що б не говорила буду вірити. Ти стала очікуванням - заставою сталого часу. Заставила ставні власною … хоча ця «музика слів» не для тебе.