(Архів) Автор. Частина 8

 

  « Змалюю ще раз лінії розбитих стільців та вікон, залікую синці  жирними кремом, синички полетіли від цієї сім’ї, а голуби не повертають голови, а лелека ніколи не зів’є гніздо на даху. Плакали небеса як  в криниці міліла вода,  про сніг розповідають з ностальгією й тих малюнків давно не бачив і як не жив ніколи. Тремтіння рук не бажане як  я сам, а любов що відчував, лиш спроба відпустити сумління чи гріхи. Бачив в собі втілення мрій інших, а зробив все так, щоб відчувати біль  та  покаяння що вбивали в голову як абетку чи читанку. Я не знаю, хто я, не відчував ніколи як  бути спокійним в деструктивному тілі, лише покійники у снах та тексти білі. Хочу відчути  й влаштувати свято й не таке що в дитинстві, почати писати роман, котрого не бачив. Коли ялинка світиться яскравими вогнями й вони не  стікають в низ як краплі під час дощу по очам. Черговий раз роблю афінаж душі,  деталі це  конструктор, серце нехай лишається плавленим пластиком, а ком  в горлі плавучим мішком з подарунками. І нехай знову буду роздарювати, ніхто  не отримає що заслуговує. Час побажати несправедливості, щоб боліло далі і не пам’ятати життя. По доброму заздрю, хто пам’ятає минуле. Сльози, де знайшлись, коли були виплакані ще при першій вчительці змалку. Я дитина, що прожила 22 кроки знову"