«Початок на кінці»

                                                                              

                                                                                Ebrius nauis pergit supernatet, in mare.

     

У вікнах п’яних митців та у віках різних епох ти вирізняєшся власним німбом – вінком стриманості та пам’яті. Ти виключно згадка минулого, хоча певні персони закидають, що без тебе неможливо жити. Вони намагаються  бути з тобою, вони померлі минулі генії та привиди. Моя леді, людська леді циклічна та непередбачувана, збережи нас та власну пам’ять, нашу пам’ять!

     Ти крутишся по колу в мантії мандрівників та ледарів. Вони хочуть тебе зґвалтувати, щоб спростувати власну тупість й псевдо інтелектуальну могучість. Всесвіт, мантри, релігії, астрологи, знахарі, війни, таємниці – ти все. Ми смертні тварюки боїмось твого кінця.

      Ми обнуляємо  тебе, бо хочемо дізнатись власний й твій початок. Віримо кожному посланнику епох, страшних добродіїв, зневажаючи за життя, хто плавав проти течії всіх систем хвиль. Не хвилюємось, що невдовзі вичерпаємо увесь запал ресурсів всього й буде кінець навіть який не мав початок. 

     А всі бояться твого кінця. А все ж таки, трахаємо, брешемо правду, щоб мати користь. Пригнічуємо, пишемо підручники одягаючи наручники молодим втомленим від ліні покоління, ставляючи знову всіх на коліна.

     Будуємо власне, адже скільки людей, так буде  й думок. У нас по-факту так багато часу, щоб жити з тобою, але  ми бездарні люди, котрі не навчились зберігати, а вміємо тільки витрачати тебе.  За штурманів у нас злодії, а трюмах лежать генії.  А за зміною поколінь, інші покоління тлумачать злодіїв як генів і знову зміна ні початку, ні кінця.

    Щоб пам’ятати тебе, потрібно зберігати тебе. Навіть у збереженні ми навіжені. Ти світло, ти темрява, надія й смерті, ти все – ти історія моєї пам’яті, а я – людство.

P. S: Щоб жалітись та звинувачувати когось, вимкніть світло, закрийте очі, подивіться, що у вас в душі, можливо там Всесвіт котрий пам’ятає історію?