....Світило просвітило межі пустот, обплело мереживом все мертве та живе. Дим. Одинак сидить та ріже мотузку роблячи три петлі, де за одним зашморгом утворюються вузолки. Просторові рамки у вікні цього будинку залишають слова та плітки. Тиша. Монотонно та неквапливо, бо зупинка сталого часу, робить нову петлю. Так тривало завжди, так триватиме вічно. Слід.

І він намагається не помилитись, навіть у петлях та вузлах, бо помилки у вже зроблених помилках – це колапс. Інколи, цитує їй, власні недосконалі рядки реальності. Шум. Так буде завжди, це триває вічно.  Але колапс має своє вирішення і воно знаходиться, поміж раєм та пеклом – в хаосі злиденних людських душ. Недосконалість породжує істину, а вона тримає ту ж вічність. 

  Переплітаючи минуле, теперішнє й минуле. Та вибір який з часом стає звичкою на все життя. У звичці є щось звичне та нікчемне, хоча як не правда, а істина всім відома. Й цього ніхто не хоче. А чи захоче? Ніхто не задумається! Прикро чи на щастя – добре. Час покаже.

  І наразі, місця теперішнього вони є майбутнє минуло. Нерівності на невірності мотузки проклинають віру. А так, і не клин, і не клеймо людини з торбиною, займається коханням з рутиною. Зашморг накинули за пару угару й мор червоного моргу. Він зупинився, достатньо говорити, а краще не думати за порадами беззмістовних осіб та не крути вісь, краще на нуль, ніж на вершину.

   Пронизує петля за петлею, за життя виключене за коло... Думки накладають кліше, на манеру, на доскональну недовершеність та до верхівки не довго. Цілі постали метою, а вона зрадниця його ідеалів. Вся форма нікчемна, увесь ідеал не відчуває бажання. Нові дії у виборі потребують нового клаптика на протяжному канаті. Вкотре важко дарувати всім, він лишає все. Зупинка. Дах зірвало й на даху, чому так спина спекотна? Босі ступні крадуться по вологій землі. Нічого не відчуває, хоч слово, пусте й беззмістовне, не хочеться, от так, підпалювати міст. І де ж взялись сльози? А, знову згадки та думки, тоді потрібно було плакати, просити за вчинки та вітер а голові. Нанизує канат на лікоть- це пам’ять за все що було, ще мало ж, хоча й цього вдосталь. А дитинство, да «мотав же на вус»...