Біле тло… Білизна на тілі. Мазок фарби… Дотик руки. Її вишукана палітра фарб здивувала приємною втомою….

 …  Він продовжує продовжувати, подовгу прожовуючи нотатки подорожнього гатунку щось вкладати й закладати тільки для себе. Двічі запитує про «що?»,  вже  встиг тричі запнутись та здутись, що не можливо, можливо. Щоб не писав це тільки автопортрет, це – антиутопія, це - плутаниця, котра немає кінця, як і будь-який грааль границі. Тільки вікно до його світла, тільки дівоче тіло світлиця, наче книга, складки - сторінки геніальних,  не блаженних графоманів авторів-майстрів, де кожний епітелій – це незрівнянна метафора, вибухова амфора. Жадібно читає, перегортає, бавиться грою то грубо, то ніжно по ніжній-нижній частині тіла, лясне що сили. Інколи ображає, наче образи в іконах тільки плачуть,  а прихожани жадібно віддають на пожертви чужих гріхів та милосердя, ось ця милість й це серце вміє ображатися? Йому краще преобразиться та канути в небо, обмотавшись канатами, або скоріше впасти на мати ворогів, а ніж знову ображатись на її образи...