3-4 липня 2017 р.

   Моя кохана дівчинка, цілую вже напочатку, бо не сила терпіти докінця повідомлення. Як ти? З ким зустрічаєш погожі, вірю що радісні дні? Зі мною все добре, хоча якась невагова, нестерпна сила інколи псує настрій. Але я непоказую цього нікому. Як зраділа моя бабушка моєму приїзду, навіть неописати її радість. Як й неописується мій сум по моїй радості, милості, в особі створіння яка читає ось це повідомлення. Знову шукав думку в прокуреному тамбурі, от тільки сумбур та легкий перекур знайшовся. Посміявся та попрощався не всіма людьми міста гріху й щодуху побіг за волею, знову за звичкою ставити «кавички». Ліхтарі за вікном,  подмухав дух Фауста, а розлука ніколи не об’єднає наші вуста. Обіймаю силою землі, цілую долею неба . Удачі.

 

5-6 липня

    Цілую на початку, бо несила втерпіти докінця. Мої дні тягнуться зайнятними та довгими годинами. Чесно недає спокую, мій інцендент з гуртожитком, але сподіваюсь на вічне "все буде добре" та "все на краще". Гадаю, моє останнє повідомлення, ти ладна була прочитати не один раз, адже за браком технічного оснащення мені важко відправити навіть коротеньке повідомлення. Світ мій, більше хочеться сказати у вічі, хоча впевнений, що при зустрічі мовчатиму і тільки обійматиму милість в твоїй подобі радості. Небуло певно, жодної хвилини, котра не була формою думки тебе. 

    І докінця віра за тим, що розлука, котра триватиме недовго постане вінцем моєї стриманості в докорах до тебе, адже кінець моїх роздумів осягнув неможливість сварок. За миті повітря, що являє мені відпочинком є час, буде можливість та осмислення, чого зухвало хочу і від тебе. Хоча, «все нікчемне» як писав один митець, а як сказав інший «ти є». Подальші слова вириваються вже в не тих барвах, моя квітка, то ж посмію зупинитись. Світ мій, Луна моя – все моє і я твій. Тут пишуть про обійми. Удачі. Світись. Тебе не вистачає мені, як дощу для землі, як небо опісля дощу – веселки.

7 липня 2017 р.

   Вірю, що поцілунок на  початку вартий ста цілунків на кінці, адже не фіналом потрібно дивувати, коли танго почуттів одночасно є мереживом спіднього на долі двох. Сумно, навіть інколи млосно, хоча моє обличча моє вираз спокійної особи, котра тільки-но звільнилась з психлікарні. Неспокійний напружений доленосною пружикною неснокій лякає, як собака, що лягає опісля скаженою пролугянки. Він гріє наразі, мої ступні, що мерзнуть.

Псих, собака і я, варто назвати останні три речення. Неспокій, попіл та табак. Світло погасло, очікую мою запальничку, дівчинку з вогняним волоссям. Як сумую за мелодією твого голосу.

8 липня 2017 р.( Ранок)

Мені важко ковтнути свіжого повітря. Невідомий стан: хвилювання й одночасно спокій, розуміння потрібного й неможливість пошуку вирішення потреби. Прикро стримуватись, але ж потрібно дорослішати, врешті-решт збагнути, що не завжди потрібно піддаватись забаганкам і віддавати час на хвилю долі. Хвилинку, долоні вже давно просохли від хвиль, а серце хоче дихати, досить хвилювань.