Роздоріжжя між хочу й потрібно, між німбом і лампою, такий винний, що наче над головою вінок терновий. Горщик квітів залишився у підвалі, а у вікні ми не обираємо погоду, хто ж не проливав воду? Ми хотіли обрати глибокі води, але калюжі найліпші - залишимо це міряти дітям.  

 … Я видавав старе за нове, удавав спокій, коли холодне море обливало голову, тоді розум дотирав думки померлих друзів. Кожну ніч  тремтіли  зуби, обіймав плечі  і плакав, так здавалось смерть забирає душу. Бувало, тінь обіймала  і  помирав, коли сил не вистачало і сон забирав останні сили. Вранці тремтів не менше, здавалось що страхи оточили всього, бо вони знали мене більше, ніж я. Кожний день шукав коріння своє, руки німіли і гнилість землі труїла сильніше. Потім, коли сили не вистачало відкрити хоч одну сторінку та запитати поради, коли дихати не зміг почав їсти коріння і сила з кожним днем збільшувалась, але і розділяла все що колись так старанно зберігав. З часом став жаліти тінь, адже вона знала мене всього, наші розмови тривали, навіть  коли дули сильні вітри, гілля тягнулись до землі, а рештки коріння ледь стримували від смерті. Але й те швидко закінчилось.  Ангели в білому злетілись, щоб втримати серце, вже не дихав не вистачало кисню, двічі боролись вони з вітрами. Не було що їсти, почав жадібно жувати гілля, щоб врятуватись. Рештки коріння пов’язало тіло… Несвідомість, ангели почали рубати під корінь, намагаючись врятувати ціною мого колишнього  їства. Падаю, простягаю долоні – піднятись не сила, прошу повернення, хочу встати, хочу знову підняти гілки до гори. Немає вже чому піднятись, чую пустку, але більше не тривожну. Спокій, як довго чекав! Цілий паросток знову увіткнули в здорову землю, поливши молитвами воно проросло. Порубавши решки старого дерева, розвів вогонь, нарешті стало тепло…

Я поруч, трішки зігрівся!